Напевне, теж охоче повторю за деякими європейськими критиками, що прочитала книжку одного з найтаємничіших авторів. Дехто називає Мельника подібним до Річарда Баха – в тому, як обидва трактують свободу духу. Декому роман нагадує «Код да Вінчі», та Ден Браун усе ж вражає читача правдою розкритих страшних таємниць, а Ярослав Мельник залишає всі відверті відкриття за межами осуду, «вилазить з калюжі сухий, нікого не заклеймивши і нікого не поставивши до стінки», він все прощає і розуміє, і гірко сумує за тим, що має залишитися навіки в замкненому колі, з котрого вирвався раптом його прозрілий Габр...
Народитися незрячим і не знати, що буває по-іншому, не знати, що все можна пізнати ще якось – а не лише на дотик, на смак, на звук... А описати цей стан, ніколи в ньому не бувавши?... Пережити свій шок, коли раптом відкриються досі непотрібні очі, і станеться жахливе – світло ввірветься в череп, і – побачиш!!!! І побачиш тих, кого любив завжди, – потворними, з опущеною головою, заплющеними очима. Вони повзають у темряві й у бруді, самі нечупарні й брудні... Жалюгідні в своїй повній покорі звичному стану речей... Вони не знають про це, і не знають, що в небезпеці – їх видно! За ними можна спостерігати, як за комахами, а вони, щасливі в своєму ближньому просторі, лежать на траві одне на одному, люблять...
Написати це не для того, щоби потім навіки зневажити малих цих, висміяти їхнє ув’язнення в просторі, за кордони якого не ступали й не ступлять ніколи. І не за тим написати це, щоби ввірватися сюди, як той Окс, на коні, танках, гвинтокрилах, підірвати цей темний світ – хай згине все, просто, без пояснення, згине, бо ненависний... Написано для іншого. Гадаю, це написаний біль – людиною, що все життя шукає рідності, формулює її як єдино можливий для вільної птахи спосіб відчувати зв’язок із землею, звідки злетіла в свободу.
Книга Мельника непередбачувана, паралельний світ, вибудований в ній, – фантастичний і до дрібниць реальний. Вона, як пазл, складена з окремих фрагментів – листів, архіву, щоденника, тексту, віршів. У той сам час роман дивовижно структурований, має чітко й уважно вибудовану класичну форму.
Чергова книга Мельника знову вносить у літературу сучасної України дражливий мотив: він звучить просто інакше, не по-українськи в звичному розумінні, це не тут, і не там – це в світі. Це – інакший, мельниківський, окремий спосіб розказувати про людину і світ. Це строго, без сліз – але дере по серцю тим більше. Але це – дуже про нас, про прозріння як порятунок – і як біль без варіантів. Це створено з великою повагою до читача не масових творів, а тих, хто прагне вищого...
... Раптом прозрівши, бачиш, яким обмеженим був твій світ, розумієш, що можеш, але вже нізащо не хочеш повернутися туди, де любив все це, й де хтось тебе любив... Розумієш, що й у своєму новому світі лишатися не можеш – хоча хтось уже любить тебе й тут, і ти вже полюбив... Але ж далі є ще світи! І далекий простір не має Тихого куточка... Треба летіти, вириватися далі! Лиш одне: зі світами, де ти раніше жив, має лишатися зв’язок, звідти, з того клубка, тягнеться за тобою гаряча нитка рідності... Її не можна переривати, бо любов до минулого не можна втрачати, до минулих – теж... «Не можна продавати минулого». Навіть болючого... «Тільки це дозволяє птахові, що живе у світі, щоразу повертатися додому, кружляти над ним, зроняючи пташину гарячу сльозу, й знову летіти геть... «Вгадай хто-небудь у мені великого птаха» (Чиз Ділк, «Близька далина», заборонений поет).
Сюжет можна, звісно, переказати інакше, просто так: у Мегаполісі незрячих несподівано прозріває людина, яка й не здогадувалася про те, що можна бачити... Спершу їй страшно, потім гидко, потім її намагаються спіймати й осліпити, потім знаходить тих, хто так само був прозрів та їх осліпили – і вони хочуть це все знищити. Потім потрапляє туди, звідки цим усім керують, і може лишитися там назавжди... Але розуміє, що зі звиканням тут буде майже те саме, що й в минулому замкненому житті... І втікає далі, скрізь залишаючи рідних і люблячи їх здалеку, озираючись...
А далі розуміє, що бути вільним можна лише, коли весь час біжиш за горизонт....
Роман «Далекий простір» при всій філософській глибині дуже по-сьогоднішньому кінематографічний – продюсери, що шукають хорошої основи для міцного блокбастера, мають понюхати повітря в цей бік.
Веб-сайт ВВС Україна.
