Укотре Сергій Жадан написав хорошу книжку. Вона схожа на попередні своїм специфічним смаком і запахом. У ній немає болю – а може, автор подорослішав і навчився ховати його набагато глибше.

Вірний читач, із тих, хто любить, щоб книжка ніколи не закінчувалася, знайде тут повторення улюблених прийомів. Автор добре знає, що йому вдається, і демонструє це ще раз і ще, на біс. Вдалі порівняння, ліричні відступи, що вивертають людям душу, калейдоскопічні зміни незліченних персонажів-маргіналів, ностальгія на руїнах минулого і надання безнадійному приреченому світові вищого сенсу уже тим, що про нього хтось захотів написати («ніхто й ніколи нічого про нас не згадає, / ніхто й ніколи нічого нам не забуде») – Жадан компонує ще один фірмовий текст.

Той, хто читатиме Жадана вперше, теж отримає безліч позитивних вражень. Перший Жадан – як перші справжні обійми, коли ще тільки належиться пізнати: неймовірне відчуття насправді може повторюватися раз за разом; втрачатиметься лише новизна.

Але про що ж йдеться у «Месопотамії»? Її так само складно переказати, як вірш. Це цикл ліризованих оповідань, де персонажі сучасного Вавилону спілкуються, кохаються, родичаються – одне слово, взаємодіють у різний спосіб, незалежно від того, де і як це відбувається. Їхнє життя не підпорядковане жодній глобальній меті, а отже, вони мають розкіш поставити крапку будь-коли. Кожне з оповідань – це вихоплений фрагмент із їхнього буття. Сюжети й імена забуваються так само швидко, як випадкові сцени в громадському транспорті. Тут життя рухається по колу й фінальна сцена замикається із першою. Зрештою, вони могли безболісно виринути в інших творах Жадана останніх років: весілля, похорон, лікарня, інцест, прощання із смертельно хворим, поїздка до родичів-емігрантів… По суті, із цього всього в свідомості осідають лише цитати й метафори. Як і належиться після прочитання хорошої лірики.

Книжку справді можна і варто розтягати на цитати, виписувати їх у молескіни, учнівські зошити, дівочі альбоми, прикрашати ними бетонні огорожі, рекламні щити й революційні транспаранти. Високий рівень афористичності – це шлях у безсмертя, що пролягає через епіграфи до творів інших. Ось наприклад, актуальне: «А ще говорили, що на вулицях знову почали стріляти, що війна продовжується й ніхто не збирається здаватись. Усе буде тривати, доки ми будемо любити, – пояснювала, ніби на щось натякаючи. Любові стане на всіх, – додавала. Цього останнього я не зрозумів».

Попередню книгу Сергія – поетичну збірку «Вогнепальні і ножові» – критики називали «євангелієм від Жадана» через насиченість християнськими та міфологічними образами. «Месопотамія» цікава не лише посиленням цих мотивів (зрештою, до будь-якої поезії можна застосувати ритуально-міфологічний підхід, мати б тільки достатньо фантазії та ерудиції), але й тим, як автор уводить їх у текст: вихоплюючи і сполучаючи фрагменти культурних матриць настільки спорадично, що дуже складно декодувати сенси відповідно до письменницького задуму. Наприклад, розділи-оповідання названі іменами героїв, із ракурсу яких ведеться оповідь. Пофантазуймо: Іван, Матвій, Лука, Фома – апостоли? Боб – чи не названо його у пам’ять про того, хто вірив у Вавилон, Сіон та Ефіопію; чи має він спільне із персонажем «Біг Мака»? Марат, якого ховають у першому розділі, – найпростіша асоціація зі «Смертю Марата». Ромео та Маріо – здається, найбільш промовисті імена; але чи справді автор відсилає нас до класики? Ну і так далі; інтерпретацію ускладнює те, що характер та поведінка персонажів не дають принаймні відвертих підказок у цьому напрямку. Можливо, автор просто не надто хоче запрошувати читача до своєї гри.

Поряд із цим, автор прагне досягти ефекту реальності. Він називає книгу харківським текстом; численні персонажі – Маріо, Лука, Соня, Боб, Настя, Марат та інші – втілюють достатньо типових рис, щоб впізнавати у них якщо не власне середовище, то вже напевно – людей зі свого кварталу. Це типові жителі українських міст та містечок в уявленні інтелігенції, травмованої 1980-90-ми. Наскільки реалістична така романтизація пролетаріату? Відповідь легко дізнатися, почавши регулярно їздити у плацкарті, електричках та кілька разів радо прийнявши пропозицію випити разом у пісочниці з сусідами по будинку.

«Месопотамія» не обмежується циклом малих прозових форм. Це ще й добірка віршів, розміщених наприкінці, частина з яких цінна саме іменем автора і в рамках загального контексту його творчості (цитувати їх тут, вириваючи по кілька рядків – справа невдячна, але: «Любов чоловіків і жінок – / це отримані нами ніжність та безпорадність, / довгий перелік дарунків і втрат, / занурення вітру в травневе волосся»; і ще, про Ісуса, який вкотре перемагає в боях без правил, смертю смерть поборовши: «І апостоли прикладають йому рушник до лиця, / і говорять, що вірили йому до кінця. / І той, хто ставив на нього, / ставить далі / так само – / на досвідченого бійця»). Ще на початку кожної частини є ілюстрації – міські ландшафти, якщо доречно так називати харківські фотографії Гамлета.

У підсумку маємо добре зроблену книгу. До неї важко причепитися з формального боку: вона справді гарно написана, а переплетення людських доль відбувається логічно і гармонійно, відповідно до законів хорошої літератури. «Месопотамія» не розчаровує; проте й катарсису не стається. Жадан не дивує, а лише підтверджує репутацію хедлайнера укрсучліту.

Сайт «ЛітАкцент».