Роман «Вільний світ» Тетяни Белімової – це сімейна сага, історія родини з Труханового острова, яка охоплює щось із 80 років – від кінця тридцятих, через війну, яка грається долями споріднених героїв і розкидає їх по всьому світу, аж до Австралії, – і аж до перших років української незалежності, коли ті ж втрачені для родини «австралійці» вперше змогли повернутися до рідні, без ризику потрапити до всюдисущого КДБ, яке раніше перехоплювало навіть листи до родичів.
Взагалі, писати про Другу світову війну, після всього того, що понаписували про неї три покоління радянських графоманів, – то неабиякий виклик для автора. Весь час ризикуєш скотитися в пафосний радянський тон. Ну, ось скільки писали в нас про стражденних гастарбайтерів, яким ФРН ще в 90-ті продовжувала виплачувати компенсації дойчемарками, а до Белімової ніхто й не зауважив, що можна було потрапити робітником до якогось бауера (німецькою «куркуль» – Ред.) на село, й жити ледь не на правах призваного на фронт хазяйського сина. Й ледь не стати зятем того бауера. І я певен – що це правдива приватна історія, в якій немає місця жодній пропаганді, а тому їй самій до недавнього часу не було місця на сторінках українських книжок. Бо треба було показувати тільки страждання і концтабори.
Герой з концтабірною долею, який ледь животіє на секретному військовому заводі, до речі, теж є. Але саме він, червоний офіцер, чомусь, звільнений союзниками, обирає оту Австралію замість повернення додому. Це теж нетрафаретно, бо сімейна історія, а не пропаганда.
А ось той наймит бауера якраз вирішує повернутися. Для нього, парубка з українського колгоспу, який до того так само колупався в землі, але мав з того самі трудодні й не мав навіть неробочої переміни одежі, то взагалі було чи не кращими часами його життя. А тут ще – сіялки, віялки, інша сільськогосподарська машинерія, якої він в СРСР і в очі не бачив. Показовий також мотив, який примушує того гастрбайтера повернутися на батьківщину по війні, а не тікати кудись в Аргентину: парубок хоче, щоб на наших полях також запанувала ота машинерія, а не кріпацька праця, й наміряється застосовувати розвідані секрети німецької агрокультури у рідному селі. Вибач, русява гретхен, не склалося.
І ще дуже багато ось таких неафішованих раніше гастрабайтерських, і не тільки, дрібничок, які неможливо вигадати, лише почути з вуст старших родичів. Це, до речі, може бути контраргументом у закидах попередніх рецензентів, що увесь текст витримано в єдиній тональності плачу. Для плачу необхідно було б, щоб той бауер запрягав хлопця в плуга замість коня, а не напував його домашнім вином після оранки. А тут як було, так було. Цьому (цій) ось пощастило. А цей бідака хлебнув горя. Це життя, а не підручник.
Помічена критиками певна непропорційність часової стрічки роману, коли авторка докладно й розлого описує саме воєнні часи, і від неї, мабуть, очікували такої ж докладності і щодо повоєнних, а там усе лише називається, згадується скоромовкою, мовляв «все як у людей», хіба що крім отієї історії з КДБ і листом з Австралії, теж навряд чи є вадою, а не особливістю роману. Родинна пам’ять вибіркова. Якщо автор з цією диспропорцією боротиметься, він втратить головну принаду родинних саг – достовірність і щирість. Бо за браком свідчень доведеться дати волю вигадці.
Кажуть, дегустатори горілки більше всього шанують післясмак. З книжками теж так. Ось буває, читаєш розрекламовану колегами книжку, погоджуєшся, щодо стрімкості сюжету й авантюрного розвитку подій, які і викликали ледь не захват критиків, а проходить місяць – і не можеш пригадати нічого з розхваленої книжки, такими сірими-типовими-картонними виявилися персонажі й банальними ситуації – функції від сюжету, а не живі люди. З книжками Белімової не так. Післясмак від них триває довго. Саме через оті начебто «дрібнички», які неможливо вигадати, можливо тільки почути від живих людей і записати.
